Чому ти темно, дико твориш
Долю мою своїми словами?
Принади ясної тобі заманеться?
Чи подиху вітру? Глибокої рани?
Стежка моя – то жаданая мука.
Бачить тебе, відчувати щомить.
Чути, що в скронях бринить вже розлука,
Заспокоїти себе: “Вона тільки щемить!”
“Чи довго страждати? ”. – Питати не слід.
Божевільна. Сама не тікаю.
Щось кришталеве біжить по щоці…
Сльози? Ні, інше. Їх я не маю.
Серце твоє – нагорода для мене.
Та нагорода, яку не дістать.
Отруту з долонь твоїх пити я буду,
Мереживом квітів тебе цілувать.
То доля така. Покохати – як вмерти.
В кайдани скуватися і радіти цьому.
Хвороба така і вміє лиш жерти.
Знищити себе й вклонятись “йому”.
Чому… не відаю, не знаю.
Не можу я це зупинить!
Та й пізно. Вже я набридаю?
Вмираю…Чи ж він таке творить?..
Город: Харьков